хе... люди знають, що неправі, але жодних докорів сумління.

та, буває, що люди знають і добре усвідомлюють свою неправоту, але водночас не мають жодних докорів сумління за те, що вони зробили дуже по-свинському. ніби хочуть, щоб їм усе сходило з рук. але питання: на біса мені така, що буде псувати нерви на відстані, коли я можу знайти таку, що не буде псувати нервів тут - поряд? для чого стільки спілкуватися? щоб зіпсувати собі життя, чи як то можна розуміти? якщо комусь байдужісінько. ні, таки мати справу з розбещеними з дитинства та дуже високомірними людьми страшенно неприємно. коли фактично одна доця у сім'ї, то висновок про те, яка вона людина, зробити можна без будь-яких вагань - можна бути певним відразу, що не помилишся, а якщо й помилишся, то лише у дрібницях. отаке-от думаю.

уміють же люди настрій псувати

уміють же люди настрій псувати. хех. навіть не смішно. вже вдруге сталося те, чого не мало статися, а вона навіть докорів сумління не має. тільки написала, чи я сильно надувся, чи лише наполовину. дуже дотепно. просто живіт надірвати зо сміху можна. шкода. видалив з аськи. дзвонити і не подумаю. може, через тиждень, і то тільки запитати, чи вона не хоче мені нічого сказати. а якщо нічого не хотітиме сказати, ну, тоді, не дзвонитиму взагалі. навіщо мені нерви ще через неї псувати, якщо є сила-силенна кандидаток на її місце, а нерви мені псуватимуть куди менше. а якщо й псуватимуть, то я принаймні відчуватиму хоч якусь любов (мовчу вже про кохання). та й, власне, її кохання чи любов навіть на захопленість не тягне. відчувається зверхність та байдужість. ніби черства, як хліб, що тиждень пролежав на печі. дивні люди бувають. чи вона така вже аж сильно нерозумна, що того не усвідомлює. не знаю. не знаю і знати не хочу. принаймні поки. але боюся, що й потім знати не захочу, бо набридло. хочу мати когось, кому псування моїх нервів буде не єдиною справою, а може, буде щось і хороше. а тут всі хороші моменти просто руйнувалися ще в зародку. вміють же люди.

подумалося: працювати за харці

кумедна штука виходить, коли доводиться парцювати, а грошей не достатньо навіть на нормальне харчування. "робота за їжу", як ще в середньовіччі та раніше могло би бути. хоча... знову подумалося: чому ж іще дивуватися в нашій державі? начебто й любиш країну, але як подумаєш, яка вона, то хіба бажання звідсіля забратися якомога далі може з'явитися, але аж ніяк не бажання працювати на благо та для процвітання цієї недолугої формації, як би вона не пнулася до того, щоб називати себе незалежною. хе-хе. навряд чи незалежністю можна назвати роботу за харчі. але в такому суспільстві й не таке ще роботою називають. 

налякали нас, дали індивідуальні плани

день видався не такий уже й поганий, якщо не враховувати, що наговорити купу всякого, що нам треба буде зробити і скільки всякої там бюрократії. а ще за такі малі гроші стільки часу працювати, витрачати свої власні гроші зі своєї кишені на саму роботу - просто безглуздо, але ж де дітися від того. життя, як то кажуть - *****. але й з цим нічого не вдієш - так воно вже склалося. можна, звісно, шукати ще якусь роботу, а потім подумати, як би продовжити час навчання трохи, щоб успіти все зробити, бо той час, що дається - вкрай мало. а ще іспити, навчання... жах просто. але все буде добре. мусить бути.

студенти - то страшенна морока

студенти - то страшенна морока (по собі знаю). але що ж робити, коли треба з ними мати справу. звісно, є нормальні (себто не дуже ліниві). але є просто нахабні (й таких пам'ятаю). правда, нахабним студентам не дуже щастить з усяких там суб'єктивних причин, але то вже дрібниці. шкода їх трохи. вони всі такі наївні на першому курсі, такі хороші і пухнасті, хіба вони в тому винні, що їх, особливо, коли вони одні в сім'ї, так розбалували і що вони по-іншому тепер дивляться на світ та його сприймають? не винні, мабуть. ех... хоча студенти є часом і хороші. от чого, наприклад, було одній на мене ображатися, якщо вона мене спочатку трохи дістала, бо багато говорила, а потім я вирішив перевірити її знання з елементарних штук (які, до речі, були домашнім завданням), а вона показала, що знає трохи менше, ніж я думав до того. тому й поставив три бали з максимальних п'яти. хіба то погано? погано - то мати нуль балів з п'яти. і такі були, але вони навіть і слова не казали проти. самі зізналися, що ніц не знають. а вона, мабуть, думає, що знає багато. хм... колись теж думав, що людина може багато знати, але якщо вона так думає, то насправді знає вона страшенно малу частину того, що можна знати. отакий банальний парадокс. і не треба читати всяких сократів, платонів та арістотелів, щоб до такого додуматися.

позаймався йогою трохи

щойно завершив заняття йогою. десь близько півтори години займався. і мушу сказати, що воно трохи допомагає, принаймні самопочуття стає краще. і якщо довго позайматися, то навіть нога перестає тягнути. там є один комплекс вправ, який розслаблює м'язи і вивільняє защемлення хребців і кісток тазу. правда, я думаю, що ті вправи більше для жінок, але й для чоловіків воно діє непогано. а ще з нею сьогодні побалакав трохи. небагато. але вже якось краще стає. може, з часом, вона перестане боятися, ми звикнемо один до одного, почнемо довіряти, колись зустрінемося і все буде класно. було би дуже навіть непогано. але боюся я трохи її неактивності і, хоч і примарній та вигаганій же мною, байдужості.

вчора непогано поговорили

ні, не розумію, якщо чесно, чому її то все зовсім ніяк не зачепило. ну, не може такого бути щоб вона мала хоч якісь почуття до мене і її те все не запепило. такого не буває. або вона просто захопилася. найімовірніше пояснення. вчора поговорили. ніби нормально. але оце "сприйняття" того, що я сказав, мене непокоїть страшенно. може, вона не варта довіри? може, зробить те ж саме, що й інші, якщо так спокійно до того поставилася? не знаю. але вчора ніби спокійно поговорили, навіть інколи мені здавалося, що все просто чудово, що з нею так спокійно, добре, тихо, себто ніби затишно. і завершили розмову десь коло четвертої години ночі. гарно було ніби. але замість "цьом" мені сказала, що, "може, не треба?" але якщо не треба, то навіщо взагалі стільки часу витрачати на спілкування і тому подібні речі? для чого? щоб потім гірше було? а воно обов'язково буде, коли хтось один сильно звикне, а другий хтось скаже, що, "перепрошую, але тут є кращий кандидат (чи кандидатка) на твоє місце". буде дууууже неприємно - це я точно знаю. взагалі такі штуки дуже неприємні.

переслав лист, який писав найкращій подрузі раніше

переслав їй лист, який писав найкращій подрузі раніше. все-все, що могло тільки стосуватися мене було в тому листі. усе. з найменшими подробицями. а вона сказала, що не вважає то чимось поганим. звичайний дівочий погляд на речі і на стосунки. сумно трохи. таке враження, ніби їй байдуже. я би краще сприйняв би то, коби б вона сказала мені щось в'їдливе та то краю неприємне, щоб мене аж засіпало від переживань. але де там... каже, що я, може, навіть зробив правильно... чомусь не відчуваю я, що в неї є якісь емоції... ніби така форма байдужості. чи просто беземоційність. ніби й не байдужість... а може, то я сам ту "небайдужість" вигадую? може, я сам бавлюся зі своїми нервами, які й так від мене за все життя добряче настраждалися і не проти були би перепочити хоч трохи. не знаю. а вона ще й боїться. якщо боїшся і не маєш певності, то чи варто взагалі щось починати?.. не знаю. не знаю, бо все за таких обставин може скінчитися раніше, ніж ще вспіє початися...

ніби все нормально :) ще й йога вперше

коли приїхав з міста, то подзвонив до неї. здається, що все нормально, ніби все так, як має бути. правда, почув від неї, що вона, мабуть, може поїхати до сестри в італію на літо... хм... ревнивий я. хоча не знаю, чи її варто ревнувати. аби тільки вона не була така, як її сестра (тоді би точно було за що ревнувати, принаймні я так думаю). ще й уперше в житті зробив кілька вправ його. десь з півгодинки гнувся-розгинався. ніби виходить, тільки щось у мене погана розтяжка в ногах, але, сподіваюся, то пройде через кілька тижнів. тобто не пройде, а розтяжка з'явиться :) а в місті ще друга зустріли (коли я їздив на здибанку з колегою по навчанню, так би мовити). перевіряли сигналізацію на машині (то було смішно :) страшенно смішно :) ). коли бити по колесу ногою менш, ніж через 20 секунд після вмикання - сигналізація не спрацює :) перевірено :)

бажання зустрітися

вчора перед сном написав їй, тобто запитав, чи вона раптом не планувала зміни у своєму особистому житті, щоб мене про то попередила, якщо що (звісно, коли то не стосуватиметься мене, а когось іншого, бо було би дуже неприємно, якби це сталося). нащо зайві розчарування, розбивання сердець і все таке? а нерви кому лікувати? нервові ж клітини не відновлюються. гарні арґументи. принаймні переконливі. вона відписала, що планувала зміни, коли "хотіла" зустрітися. цікаво, чи то навмисно в минулому часі? якщо так - то все дуже сумно. просто якщо навмисно в минулося, то, думаю, просто варто почати то все забуватися. написала, що не знає, як до мене підступитися, що я ще досі маю на неї образу за те, що вона тоді сказала. отаке. побачимо, що там буде далі. аську вона ігнорує, бо, мабуть, боїться зі мною нею балакати. тільки в контакті часом сидить, але то тільки часом. аська ж у неї була раніше постійно включана, а зараз - ні. взагалі виключила. але то вже таке. мабуть, незручно говорити про всякі там речі. ну, не знаю, якось буде. хотілося би, щоб все склалося краще, але то навряд чи від нас (зокрема мене) залежить.

невдалий вечір

здається, що щойно посварився з нею. таки посварився. вона написала, що я її цілий вечір ігнорую, хоча я насправді ледве втримуюся, щоби до неї не подзвонити. це вона вирішила "зменшити дози" спілкування, а тепер сама висуває мені якісь претензії. дивно. написав їй відповідь на то, але вона вже, мабуть, до того часу лягла спати. завтра прочитає, тоді, думаю, відпише. або просто остаточно посваримося, повидаляємо один одного зі всіх списків, з аськи, з контакту, зітремо номери телефонів з мобільних, трохи помучимося, а з часом усе пройде і стане на місця. все одно не розумію: вона то просто вражає нерозумінням та байдужістю, то звинувачує мене в тому. дивно. і ще одне: вона зовсім не розуміє, що таке довіра і відвертість, на превеликий жаль. якби розуміла - все могло би бути просто ідеально, але ж ні, треба не лише знати щось, треба те щось полапати, побачити очима. а як на мене, то зайве. тобто не обов'язково. але що кому. мабуть, ми різні, хоча багато в чому й схожі, але оце елементарне нерозуміння нею деяких речей, що важливі у будь-яких стосунках, просто вбиває дедалі більше й більше. не знаю, чи довго це зможу витримати. хоча був час, що ці речі в ній зникали, я майже повірив у закоханість (хоча ще не в кохання). отаке-от діло.

незрозумілість

знову стан незрозумілості. чи то пак невизначеності. знову чогось не вистачає... я то знаю (чи просто здогадуюся), чого саме, але боюся зізнатися в тому вголос. мені всі то постійно повторюють, але я не такий. тобто не зовсім такий, як більшість гадає. не розуміють. може, і не зрозуміють. але чи варто ризикувати, коли майже впевнений, що того нікому не вдасться? чи варто почекати на кращі часи, але не будучи впевненим у тому, що вони врешні настануть. коли нема довіри до людини, невже варто ризикувати? бо ж без неї нічого не буває. крім розчарувань, а я вже почав втрачати довіру, хоча змушений зізнатися, що довіра таки була, чи, може, просто починала народжуватися, але так і не народилася, ніби викидень якийсь. передчасна смерть. або ж спробувати поставитися до цього всього як до звичайнісінького сну, але я снів не пам'ятаю. поки все складно, тому я дедалі більше заплутуюся у всьому. і в собі. і в людях. і навіть перестаю розуміти свої бажання, або взагалі починаю думати, що вони в мене відсутні, що їх нема, і то вже давненько. буду старатися. буду старатися.